Марко тихо сидів біля паркану, його кволе тіло ледве рухалося.

Мотузка навколо його шиї так глибоко врізалася в шкіру, що залишила рани від болю та занедбаності — шрами, що свідчили про мовчазні страждання. Його обличчя опухло, тіло тремтіло, а очі були затьмарені від виснаження та смутку.

Він не гавкав. Він не гарчав.
Він просто чекав — терпляче, безнадійно — поки хтось його побачить.

Коли рятувальники нарешті прибули, їхні серця розривалися від побаченого. Повітря завмерло, коли вони наблизилися, шепочучи йому ніжні слова, даючи зрозуміти, що він у безпеці.

У ту крихку мить Марко злегка підняв голову, ніби наважуючись повірити, що добро все ще існує.

Бо жодна жива істота не повинна почуватися забутою — а іноді навіть найніжніші акти співчуття можуть повернути душу до життя.